«Доброго дня!» — вітається грузинською приємна дівчина, якій я простягаю паспорт. У якій країні це не відбувалося би після виходу з літака, це завжди трохи лоскоче нерви, навіть коли ти впевнений, що прозорий перед законом. Поки ми переморгуватися з колегами в очікуванні на документи з сусідніх віконець, дівчина з несподіваною усмішкою однією рукою повертає паспорт, іншою — ставить переді мною маленьку пляшечку червоного сухого. «Ласкаво просимо!» — промовляє вона. Зависнувши на своїй реакції, я раптом уявила, скільки різноманітних виразів обличчя вона спостерігає щодня, зустрічаючи гостей. Не на кожному кордоні тобі санкціоновано наливають. І це… бентежить.

Чекаючи на багаж, весь склад київського рейсу ошелешено обговорював несподіваний жест грузинських прикордонників: хтось робив селфі, а хтось уже потягував вино з горлечка. Таак… Непросто буде працювати найближчими днями.

А до вина ми ще обов’язково повернемося, адже ми в Грузії.

Грузія — країна, така далека від нас за традиціями та кліматом, і водночас — така близька спільною новітньою історією та можливими сценаріями розвитку.

Напевно, саме тому ми відчуваємо одне до одного особливу прихильність, а співвітчизники за останні роки вже звикли прилітати сюди у відпустку.

Грузія і Україна пройшли, точніше, проходять складний шлях «відривання» від радянського минулого, яке так непросто нас відпускає.

Головна мета нашого візиту — спробувати розібратися: коли, як саме та наскільки успішно відбулася в Грузії декомунізація? До речі, на відміну від України, тут це слово не надто популярне.

Для України започаткований процес декомунізації став надією на неможливість реваншу проросійської влади. Мета його — не лише «знекровити» очікування електорату, який ностальгує за радянським минулим, а й припинити спекуляції на цій ностальгії північних сусідів і місцевих політиків.

Із Грузією ми подібні як у цілях, так і в ставленні до можливого реваншу, який багато хто з грузинів відчуває на відстані витягнутої руки. Але сам процес зміни історичної парадигми тут відбувається дещо інакше.

«Питання ставлення до радянського минулого — не та тема, яка обговорюється кожен день. Але насправді ставлення до радянщини — напевно, головний водоподіл грузинської політики. Партія влади «Грузинська мрія» — я б не сказав, що там усі сталіністи, хоча в ній є фігури, які обіймали високі посади в комуністичний період. Наприклад, лідер більшості був інструктором ЦК компартії. Є інші, хто взагалі не вважає Сталіна хорошим. Але у всіх них є, як мінімум, амбівалентне ставлення до радянського минулого. Мовляв, багато чого хорошого було: ось, метро побудували — нібито в країнах, які уникли комунізму, метро немає.

А на іншій стороні політичного спектру Грузії, у чітко прозахідних партій, ставлення більш однозначне — що це була «чума», і ми повинні це повністю осмислити й висловити: що насправді сталося з нашою країною в ХХ сторіччі. Ця історія сповнена катаклізмами й трагедіями величезного масштабу, і це повноцінно не було промовлено в нашій суспільній дискусії».

Георгій Канделакі — депутат Парламенту Грузії, один із лідерів опозиційної до нинішньої грузинської влади партії «Європейська Грузія», представник Грузії в ПАРЄ, у минулому — член команди Міхеїла Саакашвілі.

В результаті виборів 2012 року Міхеїл Саакашвілі, грузинський реформатор, голова партії «Єдиний національний рух» та один з лідерів Революції троянд 2003 року, поступився президентським кріслом олігарху Бідзіні Іванішвілі, лідерові партії «Грузинська мрія». Саме цей факт, на думку більшості наших респондентів, став ключовим у зміні ставлення уряду до радянського минулого.

Перші та, можливо, найпомітніші кроки декомунізації в Грузії почалися наприкінці 80-х. Тоді в ледве живому СРСР активно розвивалися національні рухи. У Грузії рішуче розправилися з радянською символікою: прибрали практично всі пам’ятники Леніну, комуністичні символи на архітектурних спорудах і перейменували вулиці.

Ми заздалегідь домовилися зустрітися з важливими для розуміння питання грузинськими експертами. Але, як це часто буває в журналістських відрядженнях, найцікавіші зустрічі відбулися абсолютно несподівано. Ми намагалися спілкуватися з різними людьми, але навіть уявити не могли, наскільки обізнані та говіркі тбіліські таксисти. В одній із поїздок містом ми дізналися з перших вуст, як саме був знесений пам’ятник Леніну на площі Свободи.

Так, саме на тій, що раніше називалася площею Леніна. Наш водій Алеко виявився активістом грузинського національного руху.

«Процес декомунізації не був у Грузії спонтанним, — запевняє Алеко. — Він розпочався ще в 1956 році. Тоді ніхто не міг висловлюватися вголос про вільну Грузію: культ Сталіна був, і ставлення, що Сталін — наш…

Потім були 76 рік, 78-й, коли в Грузії сказали, що обов’язковою мовою має бути російська, а другорядною — грузинська мова, ось тоді теж… Скільки мені було? 13—14 років. Але ми вийшли — і школа, і студенти — на протест. Багатьох зловили та заарештували, в тому числі й Звіада Гамсахурдіа, і Мераба Костава. Зовсім молодого тоді Іраклія Церетелі, Гію Чантурія, дуже-дуже багатьох. І ось їх спіймали. Після цього все принишкло, допоки вони в тюрмі сиділи. Тоді єдиним на волі залишився Звіад Гамсахурдіа, проте він один нічого не міг зробити. І ось із 87-го року, після звільнення політв’язнів, почалося все заново. Перший мітинг — уже за вільну та незалежну Грузію. Ми, молодь, приєдналися до них, у 88-му році голодування оголосили, 19 днів голодували, щоби Грузія була незалежною.

Це був національний рух за звільнення Грузії та відновлення її незалежності. 

(Алеко шукає фото в телефоні)

Ось! Знайшов. Люди, які скинули пам’ятник Леніну. Молоді. 

Це я. У національному одязі, чоха-ахалухі називається. 

Ось це я знову, на похоронах Мераба Костава. Був такий національний герой. Коли він загинув у аварії, говорили, що його вбили. Але я точно не знаю. Ось його похорон. Це я веду його коня.

І знаєте що сталося? Спонтанно з’явилася ідея, що треба скинути пам’ятник Леніну. Як це зробити? Пригнали пожежну машину з підйомником, принесли хлопці троси, піднялися, оточили, щоби міліція (тоді міліція була) нам не заважала, прив’язали цей трос на машину, та й…

— Швидко впав? — ми не могли не запитати, бо дуже ця історія нагадувала нашу харківську в 2014-му.

— Дуже. Ось так пішов-пішов-пішов, і ось так *показує рукою вниз* — і оп! На частини розвалився, тільки ноги залишилися там, це я пам’ятаю.

— Як нагадує нашу історію. У нас теж ноги стирчали. Дуже довго стояли, ми їх називали «черевики Леніна».

— А у нас дуже швидко все прибрали. Наступного дня прибрали пам’ятник Дзержинському, тільки вночі вже. Люди самі прибрали. Пам’ятник бронзовий був. Ви запитали, як я ставлюся до перейменувань. Обов’язково, так і повинно бути. Навіщо мені вулиця Карла Маркса? Я проти нього нічого не маю, але він жив для комуністів. Навіщо нам вулиця Леніна? Ось там, де ви сіли, раніше була вулиця Леніна. Тепер це вулиця Костава, ми назвали її так у день його смерті. Ми самі надрукували ці таблички та повісили своїми руками. Це ще СРСР був, і влада була змушена перейменувати вулицю й назвати її ім’ям Костава. Ось так було, дорогі мої.

Але успіхи національного руху в Грузії початку 90-х були зупинені поверненням до влади прокомуністичних сил.

На думку депутата грузинського парламенту Георгія Канделакі, сплеск патріотизму й боротьби проти радянської влади в 80-х роках проходив занадто емоційно та без глибокого осмислення, що спричинило політичні наслідки.

Історична довідка: 28 жовтня 1990 року в Грузії пройшли перші багатопартійні парламентські вибори в СРСР. У результаті була сформована Верховна Рада Грузинської РСР, яку очолив Звіад Гамсахурдіа. Парламент оголосив про перехідний період до відновлення незалежності Грузії, замінив усі державні атрибути Грузинської РСР (гімн, державний прапор і герб) на атрибути Грузинської Демократичної Республіки.

31 березня 1991 року в Грузії відбувся референдум щодо питання відновлення державної незалежності на підставі Акту про незалежність від 26 травня 1918 року. У референдумі взяли участь 90,5% виборців, із яких за державну незалежність проголосувало 98,93%. Це стало фактичним рішенням про вихід із СРСР.

9 квітня 1991 року було заявлено про юридичну силу Конституції Грузинської Демократичної Республіки 1921 року. 26 травня 1991 року відбулися перші в Грузії президентські вибори, де здобув перемогу Звіад Гамсахурдіа.

У 1992 році в Грузії стався військовий переворот. Вирішальну роль у ньому відіграв Закавказький військовий округ СРСР (з 1992-го — Росії), війська якого були розквартировані в Грузії. До країни повернувся Едуард Шеварднадзе, який був до 1985 року секретарем ЦК компартії Грузії, а до розпаду СРСР керував радянським МЗС. Після перевороту країну знову очолила комуністична номенклатура.

Георгій Канделакі пояснює, що в умовах, коли Росія стала правонаступницею СРСР, а в Грузії владу отримали колишні комуністи, про переоцінку радянського минулого говорити не доводилося. Хоча Грузія отримала нові атрибути державності та її символи — прапор і герб Першої Республіки. У 1995 році, після прийняття нової Конституції, Шеварднадзе був обраний президентом, а в 2000-му — переобраний на другий термін.

«У 2003 році, після того, як сталася Революція троянд і до влади прийшов Саакашвілі, номенклатурний прошарок був відсторонений, — розповідає Георгій Канделакі. — І дискурс, і напрямок розвитку країни стали чітко прозахідними, почалися зміни та реалізовувалися реформи».

Грузія змінювалася фундаментально. Але, на думку Георгія, осмислення минулого та радянських репресій рухалося дуже повільно. Можливо, тому, що знань про цей період мало навіть у тих людей, які хотіли би просувати цей процес.

Депутат Парламенту Грузії Георгій Канделакі: «Іноді ми торкаємося цих питань, наприклад, 25 лютого. Це день радянської окупації Грузії, затверджений за нашою ініціативою в 2010 році. Це день, коли під час російсько-грузинської війни в 1921 році радянська Росія окупувала Грузію, яка тоді домоглася міжнародного визнання. Цей факт, як і безліч інших подій того періоду, повністю були стерті з суспільної пам’яті, про це ніхто не пам’ятав».

А 20-ті роки минулого сторіччя — справжня біла пляма на карті історії Грузії. Здавалося б, це відносно недавні події, проте джерел і літератури про цей період дуже небагато. Зусиллями радянських ідеологів виникла своєрідна лакуна: нібито Грузія з частини Російської імперії раптово стала частиною СРСР. Період вільної, демократичної Грузії — Першої Республіки — існує переважно в сімейних розповідях, спогадах, у вигляді міських легенд про ключових героїв та події того періоду.

Перша Республіка

Дивовижна історія успішної цивілізованої Грузії початку ХХ сторіччя для нас стала повною несподіванкою.

З країн, що з’явилися на руїнах Російської імперії, тільки Фінляндія, Польща, країни Балтії та Грузія домоглися повноцінного визнання Паризької мирної конференції, в якій брали участь держави-переможниці Першої світової війни.

У 1918-1921 роках, після світової війни, допоки в багатьох державах панувала гіперінфляція, бідність і розруха, Грузія за дуже короткий час змогла стабілізувати ситуацію. У 1919 році на всій території Грузії пройшли багатопартійні парламентські вибори, і в парламент пройшли чотири партії. У виборах брали участь жінки. У результаті з 130-ти демократично обраних членів Установчих зборів (таку назву мав головний орган грузинського керівництва в 1919 році) було 5 жінок. Крім парламентських виборів, незалежна Грузія встигла провести місцеві. Відбулася повноцінна децентралізація, і саме на децентралізацію як на дуже важливу складову демократизації робив акцент грузинський уряд. Ця країна відбулася як демократичне вільне суспільство.

«Це було одне з найбільш вільних суспільств на європейській карті. Сюди часто приїжджали лівоцентристські діячі, — каже Георгій Канделакі. — Я сам не лівих поглядів, але треба визнати, що Грузія була першою країною в світі, де соціал-демократи перемогли на виборах. Тому політичні фігури лівого спрямування — наприклад, Карл Каутський, або Еміль Вандервельде, який пізніше став прем’єр-міністром Бельгії, або Джеймс Макдональд, перший лейбористський прем’єр Англії, — усі вони приїжджали сюди. І на сторінках європейських газет все це описувалося, що є вільне суспільство, яке своїм існуванням кидає виклик більшовизму».

Якби не Сталін, Грузія як вільна європейська демократична країна з виборами, багатопартійною системою, вільною пресою, відкритою економікою, з безліччю освічених людей могла проіснувати набагато довше.

«Одна з причин, чому з нашої пам’яті той час стерто, — продовжує Георгій — Сталін знав тут багатьох людей, і він ненавидів Грузію як політичну ідею. У попередній період, у часи Російської соціал-демократичної робітничої партії до її розділу на більшовиків і меншовиків він зазнав тут поразки та поїхав. У Грузії перемогли меншовики. Вони назвали себе соціал-демократами, перемогли на виборах і відстоювали незалежність Грузії».

Уже пізніше, у часи Першої Республіки, багато спроб повалення незалежного грузинського уряду, комуністичних повстань, навіть вторгнення в 1920 році — зазнали поразки, тому що народ, на думку Георгія, відкидав комуністів.

«Народ взагалі не знав, хто вони такі. А коли Сталін повернувся до Грузії та захопив її в результаті війни, він влаштував тут справжній терор. У 20-ті роки в Грузії лилися ріки крові. Репресії були колосальних масштабів для такої маленької країни», — каже Георгій Канделакі.

Алеко Елісашвілі, тбіліський громадський активіст:

«Коли прийшла радянська армія, весь наш уряд виїхав. Усі освічені люди, вся політична еліта: і урядова партія, і опозиційні — весь мозок виїхав. У Франції, у Польщі жили якісь люди, у Британії, в Іспанії. І ми втратили знання, що раніше ми були незалежною державою. Коли я був маленький, почалися демонстрації, були Звіад Гамсахурдіа, Мераб Костава та інші лідери. Коли вони говорили, що у нас була незалежна республіка, я взагалі нічого не розумів, про що це. З’явилися фотографії Ноя Жорданія — голови уряду, який керував тоді країною, інших історичних постатей. Я нікого не знаю. Батька питаю: «Хто ці симпатичні люди?». А він каже: «Не знаю». Ніхто не знав, хто вони. Тільки дуже освічені люди знали, що у нас була республіка й люди дуже сильні: і Жорданія, і військові, які билися, старалися захищати протягом трьох років нашу країну. Взагалі не знали нічого. Нас ніхто не навчав цього у школах. Ми заново вчили, заново читали, дотепер ще не закінчили вивчення цих людей, що вони зробили насправді».

Діяльність Алеко Елісашвілі спрямована як на вивчення та відновлення знань про грузинський опір, так і на боротьбу з нинішньою проросійською, на його думку, владою.

«Я завжди цікавився історією, закінчив історичний факультет. Нас учили, що спочатку була Лютнева революція, про неї один рядок був лише. А потім у жовтні була Велика соціалістична. Я запитав вчительку: «Що сталося тоді під час Лютневої?». Вона так лаяла мене: «Які ти питання ставиш?!». А я думав, що я сказав такого, коли був маленьким, в п’ятому чи шостому класі? І мене це зацікавило: що ж насправді тоді відбулося? Де можна про це прочитати?», — згадує активіст.

Трагічні факти грузинської історії за роки радянської влади були частково стерті з народної пам’яті, частково — підмінені більш зручними історичними трактуваннями. Так жив увесь Союз, так жили всі радянські республіки. Саме відсутністю знань про своє минуле більшість наших співрозмовників пояснює толерантне ставлення в країні до фігури Йосипа Сталіна.