Сербський ультрамарафонець Далібор Данічич шість років тричі на тиждень безкоштовно дає уроки бігу і філософії, всупереч комерції, спортивним планам та особистому бренду.

Далібор Данічич

«Я взагалі не про спорт, – неголосно, але впевнено попереджає Далібор Данічич, ультрамарафонец, тренер і засновник бігової спільноти Ultra Trkac Srbija. – Я не дуже хорошої думки про нього. Професійний спорт корисний тільки для одного відсотка спортсменів і те, це ще питання – наскільки».

Далібор говорить цитатами, але щиро і без виклику. А ось його ставлення до бігу та коучінгу – справжній виклик громадській думці і моді. З ним не вийде обговорити особистий бренд, монетизацію та просування в соціальних мережах. Його не цікавлять колаборації спортивних брендів, останні моделі кросівок і реєстрації на мейджори (так в середовищі бігунів називають 6-ть найбільших марафонів світу). Марафони Далібор взагалі не шанує: «Занадто багато шуму, занадто багато людей». Хоча починав він, як і багато хто, саме з марафонів.

Далібору було шістнадцять, коли помер його батько. «Це був важкий період, мені хотілося змін і я прийшов до них через біг. Через біг я відчув близькість до бога і людей, відчув свободу». Потім він дізнався історію Фіддіпіда, грецького воїна, який подолав першу марафонську дистанцію, і захотів стати частиною марафонської культури. Свої перші 42 кілометри Далібор пробіг з молодшим братом ще в коледжі. Потім пробіг ще раз і дізнався вже про Яніса Куроса – відомого грецького бігуна на ультрамарафонські дистанції. Знаменитим греком він надихнувся настільки, що після технічної школи подався у Белградський університет вчитися на факультеті фізичного виховання і спорту. Ось уже майже десять років Далібор працює тренером.

Його перший ультрамарафон склав 92 км, наступний – 104, а до нинішнього моменту Далібор вже пройшов усі найскладніші трейлові забіги Європи, включаючи Tor Des Geants – один з найскладніших ультрамарафонів по Італійських Альпах.

«Було дуже важко під час цих перегонів. У хлопців (участь в ультрамарафоні брали ще двоє друзів Далібора – ред.) з’являлися думки зійти, але я знав і вірив, що ми фінішуємо. В кінці всі плакали, падали на коліна, робили щось екстраординарне, а ми – ні. Ми були повністю спустошені, але і готові наповнитися знову – новою силою і новою любов’ю», – згадує він про подолання найважчого в світі гірського забігу.

Труднощі – частина його філософії. Він заперечує загальнопоширений гедонізм і займається спортом не заради задоволення і веселощів. «Страждання необхідне для зростання, – вважає Далібор. – Дитина, намагаючись сісти, а потім встати і піти, падає, розбиває коліна. Всі процеси росту – через біль».

А ось до грошей і слави, на відміну від свого натхненника Куроса, відомого величезними грошовими призами, Далібор байдужий. Він самотньо живе на околиці Белграда, біля лісу, де бігає. Вдень працює особистим тренером, ввечері проводить безкоштовні тренування для своєї спільноти.

«Я зрозумів, що те, що я роблю, цікаво людям, вони дивляться на це і ставлять питання. Тоді я вирішив створити спільноту. У нашій країні багато виправдань тому, чому щось не зроблено або щось неможливе. Мені це не подобається. Я люблю зміни, я не люблю слова. Тому я шість років без слів дарую мій досвід, мої знання і мій час».
Щодо слів Далібор трохи лукавить, але спершу про його дари.
Вони затребувані. Стабільно на тренування приходить 30-40 осіб. Двічі на тиждень це біг, один раз – силове тренування. За шість років існування спільноти UTS її тренування відвідали близько 1000 людей.

«Ми зовсім нещодавно пройшли кілька війн, і зараз у нас не найкращий час для бігу», – коментує кількість бігунів Далібор. За його словами, перший бум захоплення марафонами в Сербії стався близько десяти років тому, а зараз зростає інтерес саме до трейлового бігу. «Трейл – це коли ти три дні в горах сам на сам зі своїми думками, почуттями. Там ти можеш зустріти справжнього себе, – каже Далібор. – Трейловий біг цікавіший за Фейсбук і Інстаграм». Сам він смартфон в руках не тримає і месенджери не перевіряє.



Більшість постійних учасників клубу дійсно ультрамарафонці, але є й ті, хто прийшов пробігти свої перші п’ять кілометрів. У спільноті відсутня змагальність та будь-який снобізм щодо досягнень.

«Я не готую марафонців, я готую кращі версії себе. Моя філософія recreation (“відновлення” з латини ред.), говорить Далібор. Re-create, тобто перестворювати себе знову і знову, стаючи кращим».

Завдяки такій філософії бігова спільнота Ultra Trkac Srbija не схожа на звичайні бігові клуби, де люди націлені або на спортивні результати, або на спілкування і отримання фану.
«Це не спільноти, – говорить про інші клуби Далібор. – Це просто групи людей, які іноді бігають разом, це люди, які бігають за футболки».
Сам Далібор теж носить футболки, тільки замість слоганів і логотипів на них філософські висловлювання. Наприклад: «Ми не біжимо швидко, ми прагнемо далеко».

Учасники клубу Ultra Trkac Srbija

Свою нелюбов до слів Далібор дещо перебільшує. Бо схоже, що це друге і, можливо, єдине, що він любить окрім бігу. Саме тому у 2015 році він заснував проєкт під назвою «Громадянська журналістика». В його рамках Далібор записує інтерв’ю, відео, організовує лекції, поетичні вечори, спільні перегляди фільмів під відкритим небом. Цієї осені він готується показати фільм про своє сходження на Tor Des Geants. Кошти на його виробництво збирав сам на своєму сайті і вкладав особисто.

Далібор любить слова. Після тренування в повній темряві він говорить, звертаючись до спортсменів, близько 15 хвилин. Це схоже на проповідь. «Я пропонував допомогти прибрати монастир», – потім коротко переповідає він свою промову. І це не позерство перед приїжджими журналістами. UTS постійно займається волонтерством. Допомагає монастирю неподалік від міста, прибирає ліс, в якому тренується. «Люди скаржаться на сміття, але не підбирають його», – коротко констатує Далібор.

Промовою він завершує кожне тренування. «Він говорить про те, якими ми повинні бути, – намагається пояснити новачок клубу Мілана Заріч. – Повертаючись додому, я постійно думаю про нього. Далібор неймовірний, дуже надихає, він особливий і мотивуючий». «Мотивувати складно, але у мене немає іншої ролі. Ця мені подобається, – каже сам Далібор. – Бог дав мені дар, люди мене слухають». У клубі його називають сенсей, друг або вчитель. Просто тренером – ніколи.

Свого тренера у Далібора немає. Готуючись до серйозного забігу, він тренується сам три-чотири рази на день – робить розтяжку, біг, силові вправи. Головний його тренажерний зал – той самий ліс. На гамірні вулиці в центрі Белграда він вибирається рідко, бо любить природу. Свій підхід до бігу формулює так: «Коли я працюю як атлет, то ментальну, внутрішню силу ставлю вище фізичної». А бігунам Далібор дає такі поради: «Будьте добрими людьми. Віддавайте всю свою любов, віддавайте всіх себе і будете ставати кращими в будь-якій роботі та активності. Слухайте своє тіло і робіть потроху кожен день. Це працює у всіх сферах життя, не тільки в бігу. Я намагаюся навчити цього всіх моїх бігунів. Точніше, друзів».

Бігуни-друзі погоджуються. «Я займаюся тут три роки, – розповідає 48-річний інженер Мірко Мітровіч, – пробіг за цей час кілька марафонів і ультрамарафон, але, головне, я став кращими як батько, як особистість і навіть як інженер».