Після грузинської Революції троянд 2003 року ставлення українців до Грузії як до країни для відпочинку та, можливо, навіть для переїзду суттєво змінилося. За ці роки ми вже звикли вважати Грузію другом: і в горі близького сусідства з Росією, і в радості від відчуття незалежності після радянської, як її розцінюють грузини, окупації.

З моменту приходу до влади в Грузії комуністів пройшло майже 100 років. Звісно, у наших країн — власна, особлива історія потрапляння в СРСР, але в той же час ці історії у всіх 15-ти колишніх радянських республік схожі.

У Грузії після повалення царського самодержавства в 1917-му влада перейшла до Тимчасового уряду Росії та грузинських рад, у яких переважали меншовики. Після повалення Тимчасового уряду 26 травня 1918 року грузинська влада на чолі з меншовиками проголосила незалежність Грузинської Демократичної Республіки. А вже в лютому 1921 року більшовики підняли збройне повстання та за допомоги російської Червоної Армії скинули меньшевистський уряд. У грудні 1922-го Грузія разом із Вірменією та Азербайджаном утворили Закавказьку Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку (ЗРФСР), що стала частиною СРСР. У 1936 році ЗСФСР була ліквідована, і з тих пір Грузія залишалася союзною радянською республікою.

СРСР розпався в 1991 році. З того часу Грузія, як інші республіки, що отримали незалежність, веде самостійну історію. Проте чи така вже вона самостійна?

У Тбілісі ми розбиралися, як змінилося місто за роки незалежності та наскільки далеко відійшло від епохи візуального комунізму в громадському просторі.

Грузія чекає на тебе завжди! Це, напевно, головне почуття, яке відчуваєш, приїжджаючи в цю країну. Але! Ми приїхали не відпочивати, а працювати, і це виявилося не так просто, як ми очікували. Так, Грузія дійсно на тебе чекає, але не працювати, а відпочивати й витрачати гроші, навіть якщо ти говориш російською, а точніше, — витрачати ще більше грошей, якщо ти говориш російською. Але, якщо ти приїжджаєш у справах, будь готовий спілкуватися грузинською або англійською: російська в такому випадку стає для грузинів обтяжливою. І краще налаштуватися на місцеве сприйняття часу. Справа навіть не в тому, що тут плюс дві години до нашого поясу, а в тому, що коли домовляєшся на якийсь час, можеш сміливо додавати до нього годину й приблизно на стільки спізнюватися на зустріч.

Жарти жартами, але що стосується мови — грузини не особливо хочуть говорити російською на серйозні теми. Для більшості це мова країни-окупанта, і будьте ласкаві: English only, якщо ви не знаєте грузинську. Якщо ви з Росії — без проблем, будемо говорити російською, ви ж туристи, а нам ваші гроші аж ніяк не завадять. Так що ми для початку розмови виробили свою тактику: говорили українською, викликали збентежену посмішку та фразу російською «я не дуже розумію, що ви говорите, але дуже люблю Україну». Після чого наші співрозмовники трошки як виняток переходили на російську, хоч і зізнавалися, що їм це непросто: «практики мало».

Ми запланували декілька важливих зустрічей, але далеко не всі вони відбулися. На думку тих, із ким нам все ж вдалося поспілкуватися, спрацювала національна риса: не завжди виконувати обіцянки, ну і пунктуальність — щодо неї до тбілісців теж є питання.

Втім, несподівані зустрічі та випадкові знайомства з надлишком компенсували нам інтерв’ю, що не відбулися.

Про таксиста Алеко, який брав участь у знесенні пам’ятника Леніну в центрі Тбілісі та подіях 1988 року біля грузинського Парламенту, коли країна вимагала незалежності від СРСР, ми вже розповіли в попередньому матеріалі.

Крім історичних подій, ми з Алеко обговорили місто:

— Знаєте, на перший погляд усе гарно і все добре. Але якщо задуматися — це не зовсім так. Тбілісі — місто дуже старовинне, йому понад 1 500 років. І нові забудови в центрі псують його образ. Це дуже погано. Я народився в Тбілісі. Ось там, де ви до мене сідали, є пологовий будинок, 57 років тому я народився там. Раніше це було гарне старе місто, а зараз — вже просто місто. Стандартне, з якимись коробками. Якщо ви подивитеся на це місце на старих фото, тут все було як ліс. А зараз… Ось це прикро. А в іншому — все нормально.

Виявилося, таксисти — це окремий тбіліський культурний прошарок. Наприклад, Серго розповів нам про свою сім’ю. Погодився з тим, що практично всі грузини добре співають, але зазначив: йому особисто необхідно для цього знаходиться за щедро накритим столом і в колі сім’ї. А з молодим кахетинцем Гемелі ми вже домовилися про наступну зустріч у Грузії, але не в Тбілісі, а на сімейній виноробні в його рідній Кахетії. І не просто як гості, а як друзі сім’ї.

Було ще кілька випадкових і невипадкових зустрічей, які склали картину того самого Тбілісі, який ми шукали. Старого і нового, хаотичного і організованого, пострадянського і без жодного натяку на совок, історичного і не дуже, протестуючого і розслабленого. Дуже різноманітного, і не зовсім відповідного до стереотипів, що склалися в українському туристичному уявленні. Ми побачили і почули трохи інше місто, дивилися на нього очима людей зсередини та, звісно, робили власні висновки.

У нас вималювався образ Тбілісі, який постійно змінюється, хоча, на думку наших співрозмовників, далеко не завжди на краще. Екскурсовод, пенсіонер, історик, дизайнер, активіст, блогерка, журналісти… найголовніше, що об’єднувало всіх, із ким ми спілкувалися — любов до рідного міста й чітко оформлене бажання зробити його гарнішим.

Наша перша незапланована зустріч трапилася відразу ж після заїзду до маленького готелю в старому центрі. Перед виходом на вечірню міську розвідку ми розговорилися біля стійки адміністратора з досить дивного вигляду місцевим жителем, якого можна було би сприйняти за міського божевільного. Але придивившись, як спокійно та шанобливо з ним говорили молоді люди, які працюють в готелі, до стилю спілкування цього незвичайного чоловіка, ми зрозуміли: варто домовитися про окрему зустріч. Загалом, ми нескромно напросилися в гості.

Володимир Еріставі-Бучукурі — тбіліський пенсіонер і вільний художник, за його словами, нащадок царської гілки родини Романових. Попросив називати його скороченим ім’ям Ладо.

Будинок, до якого нас запросив Ладо, ще батьківський. Він розташований одразу за Парламентом. Уже кілька років тут не працює опалення, так що, незважаючи на гостинність господаря, знімати верхній одяг ми не стали. Житло це не назвеш незатишним, хоч і живе наш співрозмовник скромно. Нескінченна кількість фотографій різних років і картин, написаних Ладо, роблять внутрішню атмосферу трохи моторошною, але дуже своєрідною.

Сім’я Ладо поїхала з Грузії під час Другої світової війни, а повернулася в 1970 році. Гілки роду, за його словами, переплітаються з декількома князівськими та царськими родами різних національностей. Наш герой щиро ностальгує за радянським періодом і стверджує, що народила його радянська влада. Він сумує за радянської колегіальністю й дружбою в робочих колективах та зізнається, що інтернаціоналізму, в якому його виховували, він ніколи не зможе позбутися.

— На нас, звісно, тиснув символізм цих трьох букв: КДБ, але всі нормально до цього ставилися. Зараз же це стало опудалом. Це зовсім не так, і мало хто знає, що таке КДБ реально. У мене навіть є ідея написати книгу, в якій КДБ буде реабілітовано.

Одна наша зустріч з Ладо тягне на окремий фільм, і ми для художника були інтелектуалами та інтелігентними гостями з братської України. Але поки ми обмежимося розмовою про місто, яке Ладо любить: у першу чергу, за прагнення до незалежного мислення.

— У масовій свідомості вже вкорінилося, що потрібно бути вільним і незалежним, — це дуже позитивний чинник. Це треба вітати і в Україні, і скрізь, але я б сказав, що рівня інтелекту не у всіх вистачає, щоб економічно це забезпечувати. У Тбілісі мені не подобається надмірний американізм. Сучасні грузини надто сильно хочуть бути схожими на американців. Уже навіть між собою розмовляють англійською, щоби перед перехожими постати не грузинами, а приїжджими.

Стереотип старого Тбілісі має дуже погане відображення в архітектурі. Усі намагаються робити дерев’яні балкони, коли реставрують, витрачають величезні гроші, а через три роки все гниє. Так, маленьке старе місто має бути. Як всюди в Європі — Старе Място у Варшаві, Празі, інших місцях… Але так широко знову будувати врем’янки дерев’яні? Це красиво, але залиште це для центру, а решту приведіть до ладу. Людям потрібно вийти з цих цвілих дерев’яних будівель, щоби менше було потьомкінських селищ, які постійно будуються. У нас є вулиці з європейським фасадом, ви там гуляли і бачили — ресторани, магазини. Але якщо зайти глибше, все не так райдужно. І це не подобається нікому — ця глушина, провінційність. Радянський стиль залишився лише у старих спальних районах на околицях. І цей архітектурний негативізм, як я його називаю, він тягне назад і мислення. Така архітектура є і в центрі, особливо якщо звернути з великих вулиць у глибину. Щоби місто стало європейським, цю ситуацію зі старими будівлями треба змінювати.

Але ми багато говоримо, давайте вип’ємо, а потім продовжимо.

Ми встигли випити кави, а на прощання Ладо пригостив нас Ркацителі.

Алеко Елісашвілі — засновник і керівник громадської організації «Громадянський рух», кандидат у мери Тбілісі в 2018 році.

Той випадок, коли ми не змогли домовитися про зустріч заздалегідь, але поговорити з активістом грузинські колеги нам дуже радили. І нам, як завжди, пощастило: у перший же день нашого перебування в Тбілісі біля Парламенту проходили громадянські протести. Активісти висловлювали обурення з приводу великого зеленого паркану, яким відгородили будівлю грузинського законодавчого органу. Там, звісно ж, був і Алеко. Ми познайомилися та домовилися про інтерв’ю. Щоби поговорити про місто, Алеко Елісашвілі запропонував зустрітися на площі, яка зараз носить ім’я Першої Республіки.

— Раніше вона називалася просто площа Республіки, потім площа Революції троянд, а зараз ми уточнили — і це площа Першої Республіки. У моєму дитинстві тут проводили паради. Я на гімнастику ходив, переодягали нас в якісь рейтузи, ми марширували туди-сюди та махали цим вождям… Очільникам. Я ненавидів це сьоме листопада: холодно було, нас, дітей, тоді мучили просто.

Тбілісі, «тбілі» — означає «теплий». Це місто, де я народився, і для мене воно — найтепліше. І я намагаюся — як батьки намагаються, щоби діти виросли хорошими та у них не було проблем, — таке ж відчуття у мене до міста. Багато проблем, багато будівель, які руйнують єдність мого міста та його красу. Тбілісі дуже гарне місто, і я намагаюся, щоби воно стало кращим, ніж зараз, і найкращим у світі. Я відчуваю перед ним відповідальність. На жаль, у 90-ті та на початку 2000-х був дикий капіталізм, мало залишилося зелені, парків і скверів. Якщо порівнювати з радянськими часами, зараз громадський транспорт набагато гірше працює. У мене немає ніякої ностальгії за радянським періодом. Це моє єдине дитинство було, так, але все-таки цей час страшний.

Так що нехай краще такий Тбілісі з таким  транспортом, і менше зелені, але зате я відчуваю відповідальність, тож як громадянин щось вирішую. Я мрію, щоби стало менше автомобілів і більше громадського транспорту й пішоходів, а ще — щоби до Тбілісі повернувся трамвай.

Чесно кажучи, мені не подобається, як змінюється місто. Ось дивіться: ми зберегли цю будівлю ІМЛ, Інститут Марксизму-Ленінізму, ми не дали зруйнувати, хоча це сталінська архітектура, сталінський ампір. Зате, що побудували біля нього?!

Міняється не завжди на краще тому, що дикий капіталізм зайшов. У нас щодня протести в різних частинах міста, бо не можна будувати так дико. Потрібні міські правила, потрібно зберегти старовину, потрібно дбайливо будувати.

Я сам ненавиджу Радянський Союз і все пов’язане з Радянським Союзом, але боротися з історією, з архітектурою — це дуже нерозумно. Історію треба вивчити, зрозуміти, де помилки, що було поганим, чому був Радянський Союз таким, яким він був, та які висновки треба з цього всього зробити.

Коли хотіли зруйнувати ІМЛ, інші старі будівлі та побудувати якісь скляні вежі, мені та моїм друзям дуже важко було пояснити людям, чому ці будівлі важливі. І щоби більше людей розуміло значущість історичної спадщини, ми почали проводити виставки та екскурсії. Лише для тих, хто живе в Тбілісі, не для туристів. Щоби пояснити: чому давні будівлі важливі для міста, чому взагалі історична спадщина є важливою. І це було ефективно: спочатку на акціях протесту стояли п’ятеро людей максимум. А після екскурсій — десь 100—200 учасників. Тому ми змогли багато будинків зберегти.

А моїм головним місцем сили я б назвав будівлю Парламенту. Все вирішується там. Тому наш мер там поставив паркан. І смішно, і страшно. Тому що боїться людей. Ось це — місце сили. Все вирішується там: і війна громадянська там була, і завжди зміна влади відбувалася не на виборчих дільницях, а в цьому місці.

Гуго (Георгія) Котетішвілі ми випадково зустріли в симпатичному концептуальному кафе «Будинок чаю», куди заскочили після зустрічі з Алеко трохи зігрітися й перекусити. Гуго — тбіліський дизайнер і архітектор, він оформляв заклад, яким володіють його друзі.

— Я живу якраз за Парламентом. Так що все відбувається просто в мене на подвір’ї: всі демонстрації, мітинги, які бували і будуть, напевно, тривати. Все в місті змінилося за ці роки, як і в Україні… Тільки почалося, як на мене, з Грузії. Ще за часів Радянського Союзу починалося все у нас, потім повторювалося в інших країнах — десь гірше, десь легше, десь сильніше. Ну що сказати… Я чомусь нічого особливо доброго не бачу в тому, що зараз відбувається та як змінюється. Найжахливіше в нашому місті — це їздити на машині заторами. Але мені доводиться, тому що об’єкти в різних кінцях, і весь день ось так рухаєшся.

Місто дуже комфортне в тому сенсі, що старе. Але місто жахливо виросло. Уся Грузія чомусь хоче жити в Тбілісі, а з них половина хоче жити саме в центрі, який всіх не вмістить. І весь час будують висотки, псують шарм і структуру міста.

А Тбілісі я люблю за все, у принципі. Пригадую, є такий вірш: «Дано мені тіло — що робити з ним, Таким єдиним і таким моїм?». Любити все одно є за що. За еклектику, напевно, тому що країна розташована на межі Європи й Азії. Я сам дизайнер інтер’єрів, роблю інтер’єр, і завжди в мене еклектика, як у нашому житті: постійно однаково, в одному стилі — не виходить.

У пошуках автентичної атмосфери минулого тбіліського сторіччя ми пройшлися старими рестораціями. Особливо шукали заклади, куди багато років ходять місцеві жителі. Щось типу пабів, де люди спілкуються та обговорюють останні новини. Такою, наприклад, виявилася найстаріша хінкальня «Вельямінов», якій уже 125 років. Її працівники стверджують, що там збиралися в різні часи поети, музиканти та старожили міста. І за весь час існування заклад не змінював назву.

Ми мріяли знайти більше місць дорадянського періоду, щоби повніше відчути різницю між тою епохою та часом, коли до влади прийшли комуністи. Але це виявилося дуже складно: крім «Вельямінова», таких у Тбілісі практично не залишилося. А ось ті, що вижили, радянські — знайшли. Їхній асортимент лякав знайомою колористикою напоїв з радянського дитинства.

Старій «Рачі» вже близько 100 років, колись це був заклад радянського громадського харчування. Сьогодні — приватна власність. Наша співрозмовниця Манана працює тут вже понад 20-ть років, і, судячи з поведінки, заправляє майже всім.

— Ви перебуваєте в старому духані «Рача». Це найперший духан у Тбілісі. Зараз називаються по-різному — кафе, ресторан, ми залишилися «духан», як і були. Ось цій рахівниці, яка в мене лежить, уже сто років, я її не викидаю. Відвідувачів тут багато, вони дуже вдячні та, як правило, до нас повертаються. Якщо хочете добре поїсти, треба приходити до нас у духан «Рача».

У «Рачі» розплатитися карткою ми не змогли. І Манана дійсно розрахувала наше замовлення на рахівниці.

Давид Хурцилава, засновник туристичної компанії Homo-Soviet Tours, фіксер видань «Чайхана» та National Geographic.

Із Давидом Хурцилава, який організовує екскурсії об’єктами радянського періоду, ми домовилися зустрітися в спальному районі 70-х років, біля незграбної споруди з декількох багатоповерхових будинків, з’єднаних перехідним мостом. Основна причина вибору саме цієї локації — Давид вирішив показати з висоти зовсім інший Тбілісі.

«Північна Корея», — так висловився екскурсовод, коли ми піднялися на 10-й поверх однієї з багатоповерхівок.

— У першу чергу я зацікавився історією Радянського Союзу, оскільки моя сім’я була пов’язана з Політбюро. Я часто чув про Брежнєва, Хрущова, завжди ця тема була цікава. Мій дідусь боровся проти Червоної Армії, і це мені теж було цікаво, а потім він став генералом Червоної Армії. Згодом мені стало цікаво дізнатися, яким був період до СРСР, під час і після. І ще мене зацікавило, чому в пострадянський час люди не розповідають, що в Радянському Союзі було поганим. Кажуть тільки про хороше, про охайні вулиці, будинки, що була чорна ікра, робота й безкоштовні санаторії.

Мета моїх екскурсій: по-перше, показати, що це була радянська окупація нашої країни. І навіть якщо у нас є архітектурні пам’ятки та будівлі часів СРСР, то все одно ми — частина Європи й решти світу.

Декомунізація дуже важлива зараз. Росія — наш сусід, і кремлівська пропаганда зараз дуже сильна. Повернути радянське минуле — одна з цілей Путіна. А оскільки ми хочемо вступити в Євросоюз, молодь повинна розуміти, що таке «комунізм», а що таке Європа, і як там усе влаштовано.

Екскурсія, яку проводить Давид, зазвичай стартує від комплексу «Літопис Грузії». Монумент створений за часів СРСР Зурабом Церетелі й розташований на околиці Тбілісі. На ньому зображено життя Ісуса Христа, грузинських царів і людей у Середньовіччі — це три маркери ідентичності Грузії, говорить Давид. На думку Хурцилава, монумент цікавий тим, що об’єднувати релігію та історію — парадоксально для того часу.

У маршрут екскурсії радянськими об’єктами входить також будівля Банку Грузії — це одна з найвідоміших у світі споруд у стилі конструктивізму.

Завершується екскурсія Давида в старому радянському спальному районі, саме там, де ми й зустрілися.

— Об’єкти вибираються за кількома критеріями. По-перше, за епохами: від 60-х до 80-х, по-друге, за географічним розташуванням. Іноді змінюємо об’єкти, якщо вони переходять у приватну власність та їх руйнують.

Георгій Канделакі — депутат грузинського Парламенту від партії «Європейська Грузія», представник Грузії в ПАРЄ. Зустріч з нами Георгій призначив недалеко від Парламенту (власне, місця своєї роботи), біля будівлі, яка була законодавчими зборами в період існування Першої Республіки з 1918 до 1921 року.

— Тбілісі занадто великий для такої маленької країни. Коли в регіонах економічна стагнація — всі зазвичай приїжджають до Тбілісі. І розвиток інших міст країни як ніби завмирає. Тбілісі зростає, але здебільшого хаотично. Генеральний план розвитку не затверджений, його, по суті, немає.

Тбілісі був перлиною великого регіону. У попередні епохи сюди любили приїжджати серйозні фігури, тут вирувало культурне життя. Рахманінов, Чайковський, і безліч інших. Тбілісі був багатим містом, різні діячі приїжджали сюди на роботу з Польщі, з Литви, з Естонії… Але потім — комунізм, бідність. І все одно якась родзинка зберігалася. Інерція від попередніх епох, багато було культурних людей.

Зараз люблю місто за те, що воно має дуже своєрідну атмосферу та залишки давньої цивілізованості.

Спілкуючись із Георгієм, ми прогулялися центром, де він показав нам одну з найбільш значущих для вивчення радянського минулого будівель — колишнього ЧК.

— Ми дізналися, що розташовувалося в цьому будинку, зовсім недавно. Це єдина в Тбілісі така велика споруда, прямим чином пов’язана з періодом радянської окупації та колосальними репресіями 20—30-х років. У царські часи тут була приватна школа для хлопчиків грузинського дворянства, потім, під час незалежності, — Міністерство сільського господарства. Тут були квартири, де жили міністри, у яких не було житла в Тбілісі. Вони всі були бідні. А в 21 році тут була утворена ЧК. З цим будинком пов’язані жахливі репресії, в його підвалах, де були тюремні камери, сиділо безліч видатних діячів незалежної Грузії.

Зараз один рівень підвалів опломбований. На нижньому рівні має бути багато чого — збереглися написи в’язнів, двері тюремних камер. Історія цього будинку показує, що важливий епізод нашого минулого взагалі не осмислений. Навіть такі люди як я, які цікавляться цим питанням, ще 10 років тому не знали, що в цій споруді відбувалося. Ми сподіваємося в цьому році хоча би табличку повісити. Тут просто живуть люди, якийсь інвестор хоче все зруйнувати та побудувати великий будинок. Звісно, тут повинен бути музей у цих камерах, як, наприклад, у Вільнюсі музей КДБ. Інших будівель такого ж типу не залишилося.

Лаша Бакрадзе — директор Тбіліського Державного музею грузинської літератури. Лаша очікував нас у своєму кабінеті, і це одна з небагатьох зустрічей, яка відбулася безпосередньо на місці роботи нашого співрозмовника. Робочий кабінет Лаші розташований у самому кінці довгого музейного коридору. Добираючись до місця зустрічі, ми відчули атмосферу старого дореволюційного будинку, з характерним для музею інтершумом приглушених голосів доглядачів залів та рипінням старих дерев’яних сходів.

— Дуже багато проблем із містом. Через повітря, яке не надто чисте. Через постійні затори в місті, через те, що залишилося мало парків і садів у Тбілісі. Скрізь будують страшні, величезні будинки. І багато чого тут проблематичного, доводиться боротися за кожен клаптик землі.

Це старе місто, багато чого можна подивитися. Багатьом подобається, що все трохи пошарпане, як у Гавані, наприклад, але це вже йде. Моєму синові, якому 8 років, я говорю: що є зараз, він років через 15—20 не зможе побачити, бо мало чого залишиться. Ми бачимо, як відходить старе місто. Реставрації не особливо хорошої якості. Багато будинків, що не відреставрували, а заново збудували. Іноді фігури на будинках заново роблять. Дуже важко пояснити людям, як важливо зберегти старе.

Комуністичної символіки залишилося небагато, але я не вважаю, що її треба зовсім прибрати. Знаєте, набагато легше йти ось цією дорогою: прибирати та забувати. А забувати не можна. Коли над Парламентом був герб радянської Грузії, це було недоречно. А якщо на мосту, який ви зараз перейдете, є радянська символіка, якщо там її залишити — я не вважаю це якимось комуністичним діянням, ні, це частина нашої історії, тож їй треба дивитися в очі.

Найкращим варіантом коректного ставлення до радянських будівель активіст та історик Алеко Елісашвілі, як і інші наші співрозмовники, вважає ревіталізацію. Саме переродження старих радянських об’єктів, надання їм нових сенсів називає вдалим рішенням для декомунізації в архітектурі й Лаша Бакрадзе. Прикладом такої реновації стала тбіліська «Фабрика». За радянських часів там була ткацька фабрика, яка після розпаду СРСР досить довго стояла покинутою. Зараз це хаб, готель, ресторан — тобто місце, де вирує молодіжне життя та проводиться маса різноманітних заходів: від джазових фестивалів і музичних концертів до конференцій і форумів.

Дар’я Холоділіна — народилася в Донецьку, переїхала до Грузії в 2013 році, тревел-блогерка, засновниця турагенції Trails and Wines.

З Дар’єю ми домовилися про зустріч за сніданком якраз в одному з ревіталізованих тбіліських будинків. Раніше тут були друкарня й видавництво радянської газети «Комуніст», а зараз — стильний ресторан Stamba і готель Rooms. Як розповів Алеко Елісашвілі: «У нас з’явився бізнесмен, у якого виявився смак», — той самий, який перебудував і «Фабрику». На жаль, із самим бізнесменом нам поспілкуватися не вдалося, але під час розмови з Дар’єю ми встигли подивитися на перероблений інтер’єр закладу.

Дар’я Холоділіна переїхала до Тбілісі сім років тому. Свій вибір місця проживання називає абсолютно усвідомленим.

— Мені сподобалася країна, і я хотіла пригод. Я народилася в Донецьку, трохи жила в Берліні. Там познайомилася з грузинськими друзями, які мене запросили сюди в перший раз. Приїхала, зрозуміла, що тут багато цікавого, і що я не зможу все побачити в рамках однієї подорожі. Я приїжджала ще і ще, а потім уже приїхала з невеликим багажем із аеропорту Донецька в 2013 році. Багажу того вже немає, аеропорту теж, але залишається надія, що вдома коли-небудь все буде добре.

За великим рахунком, я переїхала з одного світогляду в інший. Тут набагато все розслабленіше. Старе місто дуже нагадує Одесу, для мене Тбілісі — це Одеса без моря.

Із спільного у наших країн, мабуть, жарти та кіно. Але мені здається, Грузія сильніше та активніше опиралася Радянському Союзу. Якщо не брати верхівку, людей, яким добре жилося, які несподівано стали начальниками й прилаштувалися до хорошого постачання, знизу йшов великий опір тому, що треба все робити в групі, разом, був опір колективному в цілому. Можливо, в Україні було більше фізично знищено людей, здатних протистояти СРСР або нести думки, що ці методи управління неправильні. Тут теж знищили великий відсоток вільно мислячих людей: хтось виїхав за кордон, хтось не зміг врятуватися. Але тут протест живе на більш глибинному рівні. Так що зі спільного між нашими країнами — поверхневе, культурне, небентежне, скажімо так. Фільми, мультики, світла сторона, яку всі пам’ятають. З ментального — різниця у ставленні до підприємництва. Ось пам’ятаю щодо своєї сім’ї: мовляв, це торгашество, треба знайти серйозну роботу. Тут теж хочуть, щоби діти шукали солідну роботу, але якщо ти хочеш почати бізнес, ставлення як до торгашества не буде.

Спочатку мені дуже подобалося, як змінюється Тбілісі, але в останні два роки я бачу якусь стагнацію та повернення до, скажімо так, пострадянських систем менеджменту, коли влада не любить чути про себе щось неприємне. Інфраструктурно зовні місто виглядає краще, але я не впевнена, що це якісні зміни, безліч із них — усього лише фасад. Наприклад, ми бачимо, що підземний перехід оформили класні графітники, це виглядає круто й інстраграмно, але життя в місті — не тільки інстаграм. Хочеться, щоби більше уваги приділялося проблемам пішоходів. Якщо ти йдеш із візком, дуже проблематично проїхати в деяких місцях, на центральних вулицях, бо там запарковані машини чи немає тротуару.

Іраклі Хвадагіані — співзасновник громадської організації «Дослідницька лабораторія радянського минулого» («СовЛаб»). Кабінет Іраклі — ​​єдине місце в Тбілісі, де ми побачили маленький бюст Леніна. «Особливості робочого процесу», — так прокоментував наявність статуетки у кабінеті Іраклі.

— Місто за останні 30 років сильно змінилося, але зони поза центром руйнуються. Наприклад, індустріальна зона радянського Тбілісі на околиці — це як інший вимір, інший світ у порівнянні з центром. Якусь частину міста вже неможливо порівняти з тим, що було за радянських часів. Будуються нові споруди, розвиваються нові інфраструктурні проєкти, але це якось не осмислено. За часів СРСР не було економічного обґрунтування для побудови цих індустріальних зон, була планова економіка. І ось коли Союз розпався, у всіх цих фабриках і заводах відпала необхідність. Тепер там справжній Апокаліпсис.

У плануванні та розвитку міста майже немає місця для пам’яті, особливо трагічної, немає нових підходів до культурної спадщини. Чиновники, які сидять в адміністрації, в комісії, яка приймає рішення, яку назву треба дати якійсь вулиці, — більшість із них взагалі не розуміє, про що йде мова. «Який тоталітаризм?», «яка жертва?», «взагалі, що за маячня?», «що це нам дає?». Тому що це люди не з тим бекграундом, який необхідний, щоби це зрозуміти. Для них це бізнес-інтереси, лобіювання інтересів приватних компаній, нові споруди, великі будівлі.

Коли держава є пасивною в цьому напрямку, це карт-бланш для прорадянської, проросійської пропаганди, і це наявна проблема нашого суспільства. Сентименти, ностальгія за радянським періодом і за Сталіним — один з пропагандистських інструментів. І для нього наш простір абсолютно відкритий. Є видання, газети, які друкують якусь маячню про Сталіна, і його статуетки досі стоять у селах. Це продається. Навіть виноробні компанії на етикетку ставлять обличчя Сталіна: якщо відправити таке вино на експорт у Росію, його купуватимуть.

Самая Рзаєва — журналістка видання Sova.News, наш гід, координаторка та перекладачка на час перебування в Грузії, народилася й виросла в Тбілісі.

. Після багатьох зустрічей із різними експертами на тему радянського минулого ми поговорили з юною Самаєю не лише про те, як змінюється рідне місто, а й про її враження від нашої спільної роботи. Вона народилася в незалежній Грузії, тому нам було цікаво зрозуміти, наскільки важливою для неї стала інформація, яку ми дізналися в процесі нашого дослідження.

— Я дуже люблю своє місто, але, на жаль, у ньому забагато недоліків, які в повсякденному житті сильно відчуваються. Наприклад, проблема транспорту. Тбілісі став дуже перевантаженим в останні кілька років. Тбілісі 10 років тому і зараз — абсолютно різні міста. Я б хотіла бачити Тбілісі зеленим, щоби були великі парки, сквери, щоби можна було прийти в парк і влаштувати з друзями пікнік.

Радянська архітектура і символіка, на яку ми звертали увагу, для мене — частина міста, я вже звикла до неї. Я знала, що це радянська архітектура, але не думала навіть, що може бути інакше. Не замислювалася, якщо чесно. Хоча я шалено люблю старе місто, в якому виросла, для мене старе місто і є той самий справжній Тбілісі. Радянська архітектура — це навіть не Тбілісі, за суттю.

Після нашого спілкування з різними експертами перше, що я зроблю, це поговорю зі своїми бабусями та дідусями: що вони пам’ятають про Сталіна. І ще запитаю батьків, а що розповідали їм. Я б хотіла прочитати більше про історію Радянського Союзу, особливо про те, що відбувалося у нас, як відбулася окупація Грузії. Я зрозуміла, що майже нічого не знаю про це, і мені б хотілося цю тему вивчити.

Але найсерйозніше враження, яке у мене склалося — потрібна реформа освіти, оскільки я сама маю ту освіту, про яку всі говорили. Буквально, цілій епосі в школі виділяється лише один параграф, і через це ми не можемо повноцінно оцінити, наприклад, фігури Сталіна, Леніна, Гітлера або ще когось. Ми не бачимо картину цілком. Я думаю, що вчителі історії у нас поки що з того періоду, з радянського. Вони його люблять і пам’ятають. Коли, як вони всі висловлюються, була робота, все було добре, була стабільність, а зараз все дуже погано. Я думаю, повинна відбутися нова серйозна реформа освіти, потрібні нові вчителі, які прийдуть і будуть вчити історії більш докладно, щоби молодь і діти з малих років розуміли наше минуле.

Наприкінці поїздки, гуляючи з Самаєю туристичними вуличками, ми натрапили на продавця, який, почувши російську мову, став наполегливо пропонувати купити сувеніри із зображенням Сталіна. Наша грузинська колега почала ставити йому питання про політику Сталіна в Грузії, цікавитися, чи знає він про колосальні репресії, під час яких постраждали тисячі співвітчизників. Наш співрозмовник, трохи знітившись, припустив, що якби Сталін був живий, можливо, зараз ладу було би більше… і запропонував нам купити портрет «вождя» за 30 ларі.